Але інакше я не можу. Бо в Біблії написано «Не створи собі кумира» не просто так. Надто довго водили нас кумири та вигадані нами ж «месії» манівцями. А часто кумири та месії через якийсь час виявлялися або продуктом політичних технологій, або навіть ворогами.
Зразу поставлю крапки над всім відомою українською літерою: не поважати Надію Савченко за її позицію, за її поведінку та мужність не можна. І я її поважаю. Я про інше. Про що численні наші журналісти, політики та громадські діячі говорити не бажають. Мені цікаво, хто і навіщо «розкручує» Надію Савченко? З якою метою в неї вкладаються шалені кошти? Хочете щодня бути присутні в новинах? Платіть. Хочете на сторінки газет – платіть. Хочете, аби на телешоу в Савіка Шустера політики битих дві години за вас говорили? Не проблема – платіть. І хтось цей піар оплачує…
Не поспішайте кидати в мене капцями. Подумаймо от над чим. Режисера Олега Сенцова судили ні за що. Савченко хоча би воювала, а його посадили в клітку взагалі ні за що. Йому «впаяли» 20 років суворого режиму. Треба знати, що таке «суворий режим» в путінській «виправній» системі, аби розуміти, що йому винесено смертний вирок.
Савченко ще судять, а Сенцов вже відправився у концтабір. Але чомусь хвиля народного протесту проти несправедливого вироку не пішла. Чомусь за нього фактично забули. Ніхто не закликає блокувати Крим і перервати дипломатичні стосунки з Росією, як у випадку з Савченко; ніхто не збирає мітинги на його підтримку на Софійському майдані й по всій Європі.
Разом з Олегом Сенцовим судили кримського активіста Кольченка. За тероризм. Йому «видали» 10 років суворого режиму. Хто згадає як його звуть? Де вимоги звільнити несправедливо засудженого? Якби у ці дні не розкручували тему «Звільнити Савченко за всяку ціну (а й справді, яку ціну мусить сплатити Україна за її звільнення?)» - про цих чоловіків ніхто б не згадав. Їх просто «причепили» для того, аби кампанія виглядала яскравіше.
От би щодня в новинах розповідали про долі Миколи Карп`юка або Віктора Шура…
Мені скажуть: Надія Савченко – це символ. Символ України, яка б’ється з ворогом, що сильніший за неї економічно і військово; символ нескореності й мужності. Згоден. Цілком згоден – символ.
Але дозвольте задати одне питання: навіщо її було тягти у політику? Навіщо з неї було робити народного депутата, наприклад? Тільки не кажіть, що Путін, дізнавшись що Надію Савченко обрали до українського парламенту, жахнувся б і одразу її відпустив. Тут інше.
В той самий час, коли героїню (вживаю це слово без жодного іронічного навантаження) було захоплено в полон і вивезено до Росії, в славетному місті Луганську т.з. Міністерством державної безпеки ЛНР було заарештовано професора української філології Дмитра Ужченка. Ніколи про такого не чули? Та чому ж? Його було звинувачено в диверсійній діяльності. «Диверсія» полягала знаєте, в чому? Офіційне звинувачення виглядало так: «Распространение на территории Луганской народной республики украинского языка». Професору загрожував розстріл. Майже місяць він провів в камері смертників. Саме тоді Савченко вставили у список «Батьківщини» під № 1, а про професора - упевнений, мої читачі чують вперше. Та чому ж?!
Десятки й сотні українських вояків в той час перебували в полоні у бойовиків. Їм відрубали руки лише за тату Тризубу на плечі; їх спалювали живцем; їм виколювали очі, відрізали язики; їх кастрували. Хтось згадає хоча б одне ім’я? А чому? Бо не потрапили до телевізора? А що б мало статися, аби вони потрапили?
Чому серед цих героїв було підхоплено саме Надію Савченко? Нікому не нав’язую своєї думки, але вважаю – з тієї причини, що вона була гарною «сировиною» для політтехнологів. Дивіться: жінка-військовий – раз; льотчиця, тобто романтичної військової професії – два; добровільно полишила вертоліт і вступила до штурмового батальйону «Айдар» аби на землі бити ворога – три; захоплена у полон і вивезена до Росії – чотири.
Ну і ім’я в неї було дуже вже гарне для «розкатки», не можна було проходити повз таку знахідку.
«Врятувати Надію!» - як гарно звучить, правда? Тут два сенси: врятувати жінку Надію і врятувати надію для України.
Пані Юлія Тимошенко чітко знала: «Батьківщині» на виборах восени 2014 року загрожував «проліт» такий самий, як французький авіатор мсьє Огюст Фаньєр над Парижем. Треба було знайти щось таке, що «витягло» б партію Юлії Володимирівни з «болота», якийсь непересічний крок. І цей крок було знайдено. Фактично пані Тимошенко «на горбу» Надії Савченко пролізла тоді в парламент.
Відтоді й пішло. Хто тільки не використовував Надію як інструмент в політичній боротьбі! Зараз пішла нова хвиля. Потужна. Зараз Савенко використовують проти Петра Порошенка. Кількох «журналістів» навіть найняли, аби вони влаштували пікет перед Адміністрацією президента з вимогою аби Порошенко негайно звільнив Надію. Наче це Порошенко тримає її у полоні, а не Путіна; наче це від Порошенка залежить доля жінки – зателефонувати до Кремля, грізно насупивши брови, поставити якийсь ультиматум, грюкнути по столу кулаком і зляканий Путін віддасть довгоочікуваний наказ.
Дійшло до того, що відомий проросійський депутат о олігарх, член партії «Опозицйной блок» Вадим Рабінович почав вимагати від Порошенка негайного наступу на Донбас, аби визволити Савченко. Очевидно, забув, що її тримають не в Донецьку, а в Ростові-на-Дону.
Проте, я, шановні колеги боюся не так того, що Надію використовують для розхитування політичної ситуації в країні – не вона, так знайдуть щось інше. Я боюся, що Надію «розкручують» з метою вчергове провести за її спиною до парламенту каламутних осіб. А ще я боюся, що її таким чином готують на президентську кампанію. Або як керованого кандидата, або як інструмент для заведення на Банкову потрібну декому людину. Дуже вже мене насторожує, що Путін з тим судилищем фактично підіграє тим, хто в Україні намагається використати «ефект Савченко».
Дивіться самі. Суд над Сенцовим та Кольченком тривав 54 дні – менше двох місяців. Суд над Ходорковським та Лєбедєвим – 10 місяців. Суд над Тимошенко – менш ніж 4 місяці.
А Савченко судять вже майже рік і вісім місяців і кінця-краю процесу не видно. Чому так? Тому, що це тиск на українську владу, зокрема на президента. Ми бачимо, як це відбувається. Савченко перетворено на зброю, причому на зброю в руках старої «парочки» Тимошенко-Медведчук.
Відтак, давайте задамося питанням: на чийому ми боці, коли підтримуємо всі ті акції, за якими стримлять вуха жінки з косою? Сама Надія Вікторівна могла б відчути й побачити свою роль в українських подіях; вона могла б чітко висловитися стосовно політичних спекуляцій на своєму імені. Але чомусь (а й правда – чому?) не висловлюється.
Тепер ще одне. А що, власне, відоме пересічному українцю про Надію Савченко? Що відомо про її біографію, рівень психічного здоров’я та освіти, моральних якостей та інтелекту? Все це заступили голодування, гучні заяви, нонконформізм, зухвале й мужнє ставлення до російської «правоохоронної» системи та особисто до Путіна.
Але ж для лідера нації, для кумира мільйонів цього якось малувато. Чому мовчать (здебільшого) її побратими з батальйону «Айдар»? Чому демонстративно не бажають розповідати про її «подвиги»? Кому з українців відомо, як вона опинилася у полоні? Чому журналісти воліють не писати про те, що Савченко порушила наказ і самовільно полізла у самісіньке пекло – нікого не повідомивши. В результаті сама опинилася в оточенні й шестеро бійців разом з нею. Чом би нам не повідомити, що, намагаючись витягти її та інших бійців з оточення, полягло 17 українських десантників? Шестеро з них, аби не потрапити в полон, підірвали себе гранатами. Савченко свою гранату не використала…
Вважайте мене путінським наймитом і ворогом України, але я просто мушу поставити питання про те, що Надія Савенко насправді є авантюристкою з певними проблемами у психіці. Жінка у вічних пошуках гострих відчуттів, через яку загинули гарні хлопці. Хтось знає долю тих шести бійців «Айдару», яких «Пуля» (дуже промовистий позивний, ви би чули, як між собою характеризують Савченко «айдарівці») здала в полон? Повернулося п’ятеро. Одного терористи зарізали. Всадили ніж у серце людині, в якої було зв’язано руки. Невже Надія не має відповідати за його смерть? Невже він їй не сниться ночами? Може, те, як вона зараз тримається на тому судилищі – це свідома спокута своїх гріхів?
Коли-небудь з нею мало статися те, що сталося. Де лише її не носило: модельєр одягу, студентка журфаку, радистка в Залізничних військах, стрілець окремого аеромобільного батальйону, участь у миротворчій місії в Іраку. Після цього завдяки тому, що за бомбила листами тодішнього міністра оборони, вступила до Харківського університету повітряних сил – начебто все життя мріяла стати льотчиком-винищувачем.
ЇЇ двічі відраховували за профнепридатність, але кожного разу Савченко вдалося поновлюватися – знов таки затероризувавши міністра. Правда, змушена була погодитися навчатися на штурмана-оператора, а не на пілота.
Тепер увага. Від початку АТО пані Савченко пише заяву на відпустку, покидає лави ВПС України і йде воювати добровольцем в «Айдар». Звідти пише рапорт на звільнення з армії. Та невже в українських військово-повітряних силах надлишок штурманів бойових вертольотів Мі-24 з 170 годинами нальоту? Саме тоді наші вертольотчики активно штурмували Савур-могилу та позиції бойовиків під Луганськом. Адреналіну не вистачало? В «Айдарі» їй, очевидно, було комфортніше. Вояки кажуть – вона робила що хотіла і матом посилала командирів, які закликали до дисципліни.
Попри усе наше небажання мусимо задатися й таким питанням: у червні 2014 року ЗСУ та НГУ вели успішний наступ на позиції бойовиків. Всі, в тому числі й сепаратисти були упевнені, що «Новоросії» залишалося жити від сили 2 тижні. І ось Савченко пише рапорт на звільнення з армії. Навіщо?! Що вона збиралася робити після перемоги? Чим планувала займатися? Повернутися в шоу «Битва екстрасенсів», в якому вона брала участь 2012 року?
До речі, панів видатних патріотів не коробить, що Савченко була на Майдані, але… вона вмовляла там активістів не кидати каміння та «коктейлі Молотова» у бійців «Беркуту»? Як на мене, до речі, правильно й робила – силове протистояння провокували антиукраїнські сили – їм до зарізу потрібна була кров. Проте ми тут не про таємниці Майдану – ми про Савченко.
Зрозумійте мене правильно – я зовсім не маю бажання спеціально налити бруду на Надію. І ніхто мені за цю статтю не заплатив, навіть карамельками «Рошен». Але, безумовно захоплюючись, мужністю цієї жінки ми не можемо забувати й не дуже приємні факти та сторони її особистості. І мусимо тричі подумати, перш ніж підтримувати політиків, які осідлали Савченко, мов бойового скакуна.
Ми вже мали нещастя привести до влади «розкручених» ЗМІ Семенченка-Гришина, Парасюка, Філатова, Березу. Тепер лікті кусаємо.
Врятувати Надію ми мусимо. Але не маємо права робити з неї чергову ікону, перед якою знову розіб’ємо лоба. Знову таки згадуючи Святе письмо треба пам’ятати, що необхідно відділяти зерно від полови. Героїзм і мужність це одне, а дурість, авантюризм і злочинне самоуправство – це інше.
Як на мене, визволивши Надю з полону, її слід було б віддати під суд в Україні. Звичайно, цього ніхто не зробить – то було б політичне самогубство. Але хоча б культ особистості не створювали…
